Мені в житті пощастило. Я бачив зблизька дві революції, й обидві перемогли. [...] Мій народ звар’ював. Колективно втратив глузд. Під носом у Союзу, який зазвичай просто вводив танки – як у Берліні 1953-го, в Будапешті 1956-го і в Празі 1968-го – мій народ влаштував собі центральноєвропейське Ріо-де-Жанейро, фієсту волі, фестиваль свободи і гарного самопочуття. Так, ми були ідіотами, ніхто за нами не стояв. Окрім Америки, звісно. Європа думала про Росію, тобто про те, що думає Росія, і як ми можемо робити таке – дратувати Совєтів. Це було гірше, ніж виявитися фашистами чи маоїстами.[...] Діялася якась предивна утопія. Совєти не вірили власним очам, Захід вірив, але боявся совєтів. Американці й вірили, і не боялися. Всередині цього всього тривав робітничо-інтеліґентсько-селянський карнавал наче з анархосиндикалістського сну. Корабель дурнів, хрестовий похід дітей, слов’янська схильність піддаватися ілюзіям, а також любов до самознищення. Так, ми були дурниками Європи, ми були юродивими континенту. В усьому цьому не було жодного розрахунку. Ніхто не хотів рахувати ні зиску, ні втрат.
[...] Коли я їду на Захід, Захід запитує: коли ви нарешті будете такими багатими, як ми? Коли їду на Схід, Схід запитує: коли ми нарешті будемо достатньо багатими? Принаймні такими багатими, як Захід. Захід запитує: коли вони нарешті від нас перестануть хотіти грошей, коли вони нарешті матимуть свої? Схід запитує: коли ми нарешті матимемо стільки, щоб Захід перестав нас зневажати? Куди не поїдеш, скрізь та сама пісня. В Кишиневі, Берліні, Стокгольмі, Варшаві, Тірані й Парижі. Скрізь посмішки й облуда. Сидиш собі у Відні, п’єш каву в кнайпі, заговорюєш по-слов’янськи, а ці за сусідніми столиками вже починають перевіряти, чи вони ще з гаманцями. Заговориш у Празі на вокзалі англійською чи німецькою – і вже таксі їде якимсь безглуздим маршрутом, мовби водій хотів показати тобі ціле місто. Нічого не змінилося. Зневага й жадання. Страх і хитрість. Англійці у вихідні п’ють і ригають на вулицях Кракова. Поляки працюють на будовах і в кнайпах Лондона. Німці й далі публікують фотографії польських фір, корів на ланцюгах та беззубих старців. Коли вони хочуть бути ввічливими, починають розмовляти російською. Так само роблять ввічливі поляки, забачивши українців. Публікують у своїх газетах фотографії беззубих українських старців і пияків, що грають на гармошках. Нічого не змінилося. За це я люблю свій континент. За сталість. Жадання і страх. Зневага і сором.
ЩЕ:
Ось за це я ненавиджу ідею євроінтеграції. Тільки самими, тільки самі. Забадяжити свій ГУАМ і к хуям завоювати все кодло пенсіонерів в Брюселі. Ввести власні танки на вулиці Відня, витягти всіх українських шльондр з борделів, відшмагати по щокам і довести собі - так, ми хазяїва власного життя. І почати готувати теж на Схід. Це і є справжня чоловіча психологія.
